Юлія Пшенична: Мої німецькі тижні | Частина 1

Вітаю всіх! Мене звати Юлія Пшенична (42 роки) і я хочу поділитися з вами історією свого несподіваного життя в Німеччині. Можливо, мій досвід та враження стануть комусь у нагоді та допоможуть краще зрозуміти, як розпочати нове життя в чужій (поки що) країні.

Julia Pshenychna
Права на зображення: Julia Pshenychna/MDR

Наразі я тут одна з двома доньками. Тож, як ми живемо, з якими проблемами та питаннями стикаємось тут, і як їх вирішуємо, я буду вам регулярно розповідати. Вже маю невеликий, але власний, досвід і відповіді на щоденні життєві питання, які я знаходила за допомогою моїх нових німецьких друзів (які стали справжніми Янголами-Охоронцями нашій родині), інтернету, допитливості, досвіду інших та вірним українським друзям, які поруч (або не поруч), любов і підтримку яких, я відчуваю кожну хвилину!

Але спочатку декілька слів про мене і мою історію.

Моє життя, як і життя всіх українців розділилося на «до» і «після» 24 лютого. Утім, мій 2022 рік почав мене випробовувати, коли у січні від раку помер мій коханий чоловік (22 роки разом) і батько моїх дітей. Відтак, я залишилася сама з двома доньками - Катериною (16 років) та Маргаритою (6 років). Наш дім у Києві. За тиждень до війни я захворіла, тому відправила Марго до моїх батьків, які мешкають у середмісті столиці. Ми з Катериною залишилися в нашій квартирі на Оболоні. 23 лютого, після майже двох місяців після смерті мого чоловіка, я наважилася вийняти його речі з шафи та почати їх перебирати. Утомлена фізично і морально, я лягла спати о 2 ночі на дивані у вітальні. Близько п'ятої ранку я прокинулася від дивних звуків - щось голосно летіло. Мені стало дуже страшно і я побігла до доньки в кімнату. Вона вже прокинулась і не розуміла, що відбувається. У фейсбуці ми прочитали, що почалася війна. Чесно кажучи, спочатку я дуже розгубилася і не знала, що робити. Ми вляглися з Катею на її ліжко, накрилися ковдрою і намагалися заснути, щоб не чути нову реальність. За декілька годин я зрозуміла, що час щось робити. Телевізор розказував про напад Росії. Наш тривожний рюкзак і сумка з документами вже декілька тижнів були готові. Я не хотіла залишати свій дім і думала, що ми переживемо це все тут.Я не знала, як я буду працювати (до цього моменту була програмним директором на 4 телеканалі) і що робити далі. Зранку мені зателефонували мої батьки та сказали, щоб ми їхали до них. До довідки - наш будинок крайній на Оболоні, з нього видно Вишгород, Київську ГЕС, а за декілька сот метрів під землею проходить газопровод. Я вирішила - ми їдемо в центр до батьків, адже в гіршому випадку могло статися жахливе - Оболонь може бути затоплена, газопровод вибухнути, а наш дім вражений ракетою (так, я той ще панікер). Тим більше, моя мала Марго вже була там, а я дуже хотіла бути з усією родиною разом. З 9 поверху я спускалася сходами, боючись, шо ліфт може зупинитись. Заволала сирена і я ледь не повернулася назад, але все ж вивезла автівку з гаражу, швидко заскочила до неї зі старшою та сумками і ми поїхали незвично порожнім Києвом у центр. Вже потім я згадала про не вимкнений холодильник з продуктами, не перекриту воду і, таку вже класичну, каструлю з супом. Але тоді я могла думати тільки про те, щоб якнайшвидше і безпечніше дістатися до батьків.

На щастя ми безпечно доїхали і наступні три тижні нашого спільного життя стали днем сурка. Прокинувшись зранку я готувала сніданок і мчала до магазину, щоб купити щось,щоб поїсти. Дуже часто я поверталася під звуки сирени і тоді моє серце отримувало таке кардіо, яке я не мала б на найкрутішому тренуванні. Далі день проходив у коридорі, де ми постелили матрац і під час сирен ховались там. Мій батько (82 роки) дуже хвора людина і переміщатись у бомбосховище (яке до речі, було в жахливому і не пристосованому для прихистку стані) для нього було нереально. Ми залишалися вдома. Мої друзі весь час питали мене - чому ти з дітьми не виїжджаєш у безпеку, на Західну Україну? Чесно - я вірила, що у нас є своя маленька безпека (така собі зона відносного комфорту) і разом ми витримаємо все. Мій чоловік казав - Бог написав долю кожної людини ще до її народження, тому, я вірила в те, що якщо у нас все буде добре - то буде і тут, а якщо погано - то ми нікуди не втечемо від цього. Ще одним аргументом того, що 3 тижні війни я залишалася з дітьми в Києві - нам не було куди їхати. Щодня новини приносили страшні звістки про загиблих в дорозі. Тепер я розумію, що чекала своєї долі. Рівно через 3 тижні після початку війни, у четвер, коли ми з дітьми лягли спати, пролунав тедефонний дзвінок. Це телефонував друг і колега-спортсмен мого покійного чоловіка, який сказав, що має можливість допомогти мені з влаштуванням в Німеччині. Міжнародна федерація ветеранського п'ятиборства, в якій був мій чоловік, має багато друзів і німецькі спортсменки запропонували свою допомогу сім'ям українських біженців у Німеччині. Сказати, що мені було легко прийняти рішення вирушити в іншу країну - не сказати нічого. Мої діти плакали й не хотіли вирушати із нашої хиткої, та умовної безпеки в невідомість. Батько дуже переживав, і тільки моя мама сказала, що варто це зробити. Ніч я зважувала всі за і проти. 18 березня, у п’ятницю зранку я прийняла рішення їхати, близько 18 години ми з дітьми та двома торбами були на вокзалі. Величезний уклін волонтерам, які навіть під звуки сирен психологічно, морально, фізично та перекусами допомагали на вокзалі! Ми ледь втиснулися до вагону. В одному купе нас було 13 людей (2 з яких мали особливі потреби/інваліди, а також деклька тварин).

До речі, вже потім, у Німеччині, я порахувала скільки сирен ми пережили в Києві під час свого перебування: за 22 дні – 159 повітряних тривог, в середньому 7 – 8 страхів за своє життя на добу.

Намагаючись хоч якось поспати, ми зустріли ранок суботи - 19 березня у Польщі. Саме цього дня Марго виповнилось 7 років - цей день народження вона ніколи не забуде, коли купа, ще вчора, незнайомих людей вітали малу, даруючи хто що міг - маленькі солодощі, печиво та надзвичайно добрі слова і побажання. Ми дісталися до прикордонного Хелму, де нарешті змогли ковтнути свіжого повітря та розім'яти кінцівки. Ніколи не думала, що рюкзак і сумка можуть стільки важити!) На вокзалі нас зустріли польські волонтери і з їхньою допомогою ми дісталися до Варшави. На той момент квитків до Берліна вже не було, тому ми взяли безкоштовні квитки на завтра. Ніч в хостелі і зранку поїзд на Берлін. Дякуємо всім, хто допоміг та підтримав на шляху до безпеки! Але далі на нас чекали зовсім нові турботи та питання.

1 тиждень | 20.03 – 27.03

Німеччина. Поселення, адаптація, перша реєстрація, мовні курси (спроба №1), пошук квартири та українсько-німецька дружба, скріплена борщем.

Діставшись Берліна нас дуже приємно вразило, наскільки все добре організовано для українських біженців – безліч волонтерів, які охоче допомагали, можливість поїсти та взяти необхідні речі. Там, на вокзалі я та моя старша донька взяли безкоштовні сім картки для мобільних телефонів. Ми сіли на поїзд до Halle (Saale), невеликого містечка (колишня Східна Німеччина) з неймовірною історією та культурою і більше ніж тисячолітньою історією (українські переселенці-знавці кажуть, що місто дуже схоже на Львів). До речі, саме тут народився великий композитор Г.Ф.Гендель. Саме в Halle (назва міста) (Saale – назва річки, на якій збудовано місто) ми мали розпочати своє нове життя. На вокзалі нас зустріли друзі, які приїхали раніше за нас і жили тут вже декілька днів. Німецькі фрау Beata и Susanna (наші Янголи-Охоронці), які взялися допомагати нам, вимушеним біженцям з України, домовились із власником готелю на околиці міста про наше безкоштовне там проживання, допоки ми не знайдемо постійне житло. Так як ми приїхали до міста в неділю, то жоден магазин не працював (вже потім я дізналась, що на вихідних працює магазин на вокзалі Hauptbahnhof, а дрібниці можна купити на заправках – утім дорожче). Втомлені важкою триденною дорогою ми перекусили і полягали спати.

Ранок понеділка відзначився походом до іміграційного офісу (Am Stadion 5) для першої реєстрації. Через велику кількість людей нам довелося стояти в черзі 2 години (хоч інші люди казали, що нам дуже пощастило і чергу тут займають від 6 ранку). Зареєструвавшись, ми отримали тимчасові документи, термін на відвідування соціальної служби на 7 квітня, довідкову інформацію щодо пошуку квартири та по 200 євро допомоги на кожного з нас.

Розпочалось наше спокійне (в плані безпеки, але аж ніяк не в плані темпоритму) життя! Я завжди вважала себе дуже організованою людиною, яка щодня має чіткий план дій і тримає все під контролем. Однак тут, я зрозуміла, що мене треба клонувати хоча б тричі, щоб вчасно, точно і правильно все робити. Я не знаю, як би ми впоралися без допомоги наших любих фрау! Мій величезний мінус – незнання німецької мови, їх величезний плюс – дружелюбність і терпіння вислуховувати мої жалюгдні спроби відтворити німецьку (яку дуже недбало вчила 25 років тому), до речі більшість німців чудово говорять англійською.

Тож, план на цей тиждень був такий: турбота про дітей, пошук житла, вивчення німецької, повсякденні рутинні клопоти, зустрічі з німецькими друзями (які люб’язно, не зважаючи на неймовірну велику кількість власних справ, приділяли нам час і допомагали) та знайомство з містом.

Так мій щоденний розпорядок дня того тижня виглядав наступним чином:

Зранку нехитрий сніданок (до речі в Німеччині я стикнулась із тим, що не знала що готувати). Така звична для нас гречка – її просто не було в жодному німецькому магазині, але потім я дізналась, що її можна купити в російському магазині в центрі міста (там принципово не купила), а потім знайшла східний магазин біля нашого готелю, де і гречки і інших круп було у величезній кількості та асортименті.

Поки старша донька мала онлайн навчання, ми з молодшою ходили гуляти на дитячий майданчик та в парк. Неймовірна природа, річка, лебеді, качки, які гуляли просто по доріжках для людей, співи птахів, зелені дерева та травичка, фантастичні давні церкви – все це було наче іншим світом після життя в коридорі у постійному страху. Потроху ми приходили до тями, хоч і здригалися від шуму літаків, гелікоптерів та різких звуків схожих на вибухи. Фантомні сирени звучали у мене в голові, а справжні я чула в своєму телефоні (так і не видалила їх, поїхавши з України, бо хотіла знати, що відбувається в моїй країні, у моїх друзів та батьків). Постійне читання новин з різноманітних українських чатів і сайтів про війну, спілкування з близькими та переживання за їх безпеку, стануть для нас постійними супутниками у мирному житті тут. Мінімум двічі на день я зв’язувалась по вайберу з батьками і ми підтримували одне одного.

Далі - обід, прогулянка (дитячий майданчик/парк), спілкування/навчання з дітьми, друзі, онлайн батьки, пошук квартири, німецька, намагання привести свою зовнішність у прийнятний вигляд, легка вечеря, щвидкий душ та сон.

Повертаючись до теми фінансів - якщо вам потрібно обміняти валюту (долари, бо гривню не міняють), то це можна зробити в банку в двох кроках від вокзалу (Hans-Dietrich-Genscher-Platz 2 Hauptbahnhof, 06112 Halle (Saale). В магазинах також, окрім готівкових євро, можна розрахуватися картками українських банків (не знаю, як інші банки, але з приватом проблем з розрахунком не було - списують євро з гривневої картки по курсу дня).

Щодо пересування містом – не забувайте українські паспорти, бо з ними проїзд безкоштовний, без них – штраф (якщо не помиляюсь, 60 євро). Наразі безкоштовний проїзд в Німеччині доступний українцям - автобусами, трамваями, міжміськими електричками, а от швидкісними поїздами (ICЕ) – ні (тільки коли людина вперше приїхала, та їй потрібно дістатися місця свого перебування (утім потрібно уточнювати).

Декілька слів про носіння масок – наразі (станом на 26.04, коли я пишу цей текст) маски потрібно носити тільки в громадському транспорті. У магазинах, кафе та інших місцях суспільного користування масковий режим відмінили, утім, ті, хто хоче убезпечити себе носять їх скрізь.

Величезну інформаційну підтримку я знайшла у телеграмі в групі «Допомога українцям в Halle (Saale). Там біженці діляться корисною інформацією, задають питання та знаходять відповіді.

Щодо наступного пункту цілей мого першого тижня тут - пошуку квартири – то це справжня проблема, точніше, її не так легко знайти. Найголовніше, щоб квартиру схвалила соціальна служба та платила за неї. Для цього потрібно чітко дотримуватись вимог щодо площі та орендної платні. Так, відповідно до бумаги, що мені видав еміграційний відділ (при першій реєстрації) вимоги до соціальних квартир наступні:

Місто Halle (Saale) прийнятні витрати на проживання
Кількість мешканців 1 людина 2 людини 3 людини 4 людини 5 людини
Квадратні метри До 50 м Більше 50 м але менше/або рівно 60 м Більше 60 м але менше/або рівно 70 м Більше 70 але менше/або дорівнює 80 м Більше 80 але менше/або дорівнює 90 м
Вартість 335,50 € 367,20 € 443,10 € 509,60 € 676,80 €

Вартість орендної платні включає в себе холодні експлуатаційні витрати (тобто орендна плата + додаткові витрати, такі як: податок на майно, водопостачання, прибирання вулиць, вивіз сміття тощо). Окрім того місто Halle (Saale) відшкодує витрати на опалення та гарячу воду, якщо вони будуть в розумних межах.

Шукаючи квартиру, звертайте увагу на те, що квартири із заставою або кооперативні соціальна служба, швидше за все, не схвалить. Також, зазвичай, квартири здають без меблів, тож, прийнявши рішення жити в такій квартирі, ви маєте її облаштувати, бо там є тільки голі стіни і проводи. Квартиру ми шукали у мобільному додатку ImmoScout24.

І ще декілька слів про мобільні застосунки – особисто я, жодного дня не могла обійтися без Google translate, від магазинів до державних установ. Швидше б на курси німецької!

Але, прийшовши цього ж тижня до мовної шкоди, яка надає безкоштовні послуги з адаптаційної німецької для українців, отримала відмову – бо в мене ще не було на руках  попередньої довідки про затверджений вид на проживання. Щоб отримати його - потрібно знайти адресу, а потім пройти процедуру реєстрації в еміграційній службі (там де була перша реєстрація) по 24 параграфу (заповнення анкети, фото, зняття відбитка пальця), тож на цьому наші зайняття з німецької на курсах завершились, так і не почавшись. Але це не означало, що німецьку не можна вивчати і в інтернеті (коли є час).

І про час – не знаю, як у кого, а у мене – мати-одиначки з двома дітьми його катастрофічно не вистачало! Начебто, чим займатись – поки не працюєш, на курси не ходиш? Утім, кожен день пролітав з неймовірною швидкістю, а наступний обростав новими питаннями в геометричній прогресії. Я припинила записувати дрібні справи, а одразу їх робила, бо економія часу (утім як і грошей) стала поки що найголовнішим моїм завданням. Окрім пошуку квартири, оформлення документів, готуванням їжі для дітей та їхнім українським онлайн навчанням, спілкуванням з рідними та близькими, спробами інтернет німецькою - були ще звичайні хатні справи (які ніхто не відміняв). Так важко мені ще не ніколи було (не правда! Спойлер – за 3 тижні стало ще важче, але про це пізніше)))). Коли неймовірно втомившись фізично, я думала, що впаду і засну то - ніт. Вночі за мене бралися страхи за майбутнє, невпевненість у собі, комплекси з приводу того, що я ніяка, погана мати і не справлюся з ситуацією, паніка з приводу того, що я зроблю щось не так та інші «позитивні» думки. Хоч спати і не вдавалося, але за цей час я навчила себе одному – не думати ні про що - просто дихай і не думай про це. Здається, трохи проблем, психологічних принаймні, я від себе прибрала.

Але в нашому житті насправді все було і є чудово, хоч, повторюся, і складно. Ми були/є в безпеці, у нас був/є дах над головою, їжа, незрозуміле (поки що) майбутнє та справжні друзі!

Наші улюблені німецькі фрау підтримували нас дуже сильно! В цьому нам дуже пощастило, ми справжні щасливчики! Завдяки цим чудовим жінкам (Беаті та Сюзанні) ми побували на конюшні, де діти покаталися верхи, нам були раді в чудовій німецькій родині, куди ми регулярно їздили на гостини, вони допомагали нам в усьому і, як справжні Янголи-Охоронці, вели за руку через усі перипетії, поки що, чужого нам життя. На одній з гостин наші три українські сім’ї (дві з Києва, одна з Харкова) приготували справжній український борщ, смак якого поєднав наші інтернаціональні душі, серця та шлунки (адже український борщ саме для цього і створений))

інші теми

Mikrofon im Studio mit Audio-Archiv Piktogramm
Права на зображення: MDR/Imago
Eine Nachrichtensprecherin steht im Studio 7 min
Bildrechte: MDR
7 min 07.10.2022 | 16:42 Uhr

Новини з регіону українською мовою.

MDR AKTUELL Do 05.05.2022 14:42Uhr 07:12 min

https://www.mdr.de/nachrichten/willkommen-ukraine/audio-2022286.html

Rechte: MITTELDEUTSCHER RUNDFUNK

Audio
Eine Nachrichtensprecherin steht im Studio 8 min
Bildrechte: MDR
8 min 07.10.2022 | 16:41 Uhr

Новини з регіону українською мовою.

MDR AKTUELL Fr 07.10.2022 13:45Uhr 07:42 min

https://www.mdr.de/nachrichten/willkommen-ukraine/audio-2149102.html

Rechte: MITTELDEUTSCHER RUNDFUNK

Audio